Місце для поїздки не могли остаточно вибрати до останнього моменту. Знали лише, що їдемо на Львівщину, у Золочів, далі планували запитати поради у наших друзів, із Золочева. Про свій візит ми їх не попереджували, хотіли зробити маленький сюрприз. Обирати хотіли між варіантами „Тернопіль - Золочів – Підгірці – Олесько – Броди – Підкамінь – Тернопіль” та „Тернопіль – Золочів – Унів – Свірж і тим же шляхом назад в Тернопіль”. Сюрприз для друзів вдався, наш візит для них був справді несподіваним, проте вони в цей день збирались в гості. Тому, пообіцявши наступного разу обов”язково приєднатися до нас і провести для нас екскурсію по замках Золочева, Підгірців та Олесько, цього разу порадили нам відвідати Унів та Свірж. Оскільки виїхали ми досить пізно, а за кавою та розмовою з друзями час збіг непомітно наблизившись до майже обідньої пори, цей варіант для нас сам собою став більш прийнятним.
Отже, Золочів ми відклали на наступний раз, цього разу в наш об”єктив потрапила лише ось ця церква, що виросла недавно неподалік від траси Тернопіль – Львів. На відміну від численних старих і не дуже дерев”яних церков Західної України, більшість з яких невеликі за розмірами, ця зовсім не відрізняється скромністю. Проте, це зовсім не псує її, церква справді надзвичайно красива.
Саме того дня тут був храмовий празник, тому, на жаль, ми не потрапили всередину – тривало богослужіння і людей було дуже багато і в храмі, і біля нього.
Проїжджаючи трасою Тернопіль – Львів (і навпаки), неодноразово звертав увагу на вказівники „Унівська Лавра” . Поворот знаходиться у селі Якторів, і, завдяки цим вказівникам, прогавити його майже неможливо. Через кількасот метрів після повороту, у все тому ж селі Якторів зупиняємося біля церкви:
Цифри на фасаді свідчать про 1914 рік будівництва храму. Потрапити в середину храму, чи просто дізнатись про нього більше нам не вдається, оскільки двері зачинені, а людей навколо – ні душі, незважаючи на білий день та на те, що це центр села, поруч магазин і т.д. Вирішуємо не витрачати час і вирушаємо далі.
Кілька кілометрів досить непоганої асфальтової дороги – і ми вже в селі Унів, ще один вказівник, і вулицями села (які заасфальтовані мабуть саме завдяки наявності тут Лаври) ми потрапляємо до першої мети нашої поїздки – Унівської Лаври. Проте справа наближається до обіду, тому вирішуємо спочатку перекусити на природі. Вже перед самою Лаврою, за кілька десятків метрів до неї, з”їжджаємо з дороги у те, що колись було садом. Тут нас підстерегла маленька, але кумедна несподіванка - виявилось, що збираючись в поїздку, забули взяти ніж. Довелось вперше в житті їсти сирокопчену ковбасу, відкусуючи шматки прямо від палиці :icon_rolleyes::) :
Підкріпившись самі, та нагодувавши малюка, переїжджаємо та паркуємось неподалік від Лаври.
Унів
Унівська Святоуспенська Лавра знаходиться на околиці села Унів на Львівщині між мальовничими лісистими пагорбами. Мабуть саме тому за радянських часів це село мало назву Міжгр”я. Унівська Лавра – єдина в Україні греко-католицька Лавра. Проте, вона зовсім не подібна на інші Лаври України. Тут немає характерного для інших святинь розмаху і шику, немає тисяч паломників та туристів (навіть у неділю 29-го червня, коли ми приїхали сюди, тут було лише кілька машин та 1 мікроавтобус), завдяки цьому, відсутності шуму і галасу, тут забуваються усі буденні проблеми і відчувається справжній душевний спокій і умиротворення.
Писемних свідчень про точну дату заснування монастиря ще не знайдено, однак уже на поч. XIV ст. в архівних документах Унів зазначається як відомий духовний центр Галичини. Проте археологічні розкопки на території Лаври, засвідчують, що вже в XIII столітті тут був монастир. Вважається, що спочатку монастирем опікувалися галицькі князі, а в середині XIV ст., коли ці землі перейшли під владу литовських князів, його покровителями стали Гедиміновичі.
Після нашестя татар та спалення ними у 1549 році монастиря, покровителем обителі став шляхтич Олександр Ванько Лагодовський (опікувався монастирем до 1574 р.). Давній переказ розповідає, як, зенедужавши на хворобу ніг, Ванько побачив у сні Богородицю, яка порадила йому шукати неподалік у лісі цілюще джерело. Чудесно зцілившись, шляхтич дає обітницю відродити знищену обитель. В XVI ст розпочалося будівництво мурованої оборонної церкви над джерелом, а згодом - чотирьох наріжних веж та мурів. Зберігся надгробок Лагодовського - один із кращих зразків західноукраїнської скульптури епохи Ренесансу.
Не заглиблюватимусь тут в історичні подробиці, хто зацікавився – той інформацію знайде. Зазначу лише, що за радянських часів Лавра не діяла, у різні часи тут був і концтабір для церковних діячів (!!!), і психлікарня... Лише у 90-і роки почалося відродження та реставрація монастиря, відновлення його слави. А зараз просто опишу те, що ми побачили під час наших відвідин Лаври.
З південного боку чудово зберігся митрополичий палац:
Проте не завжди тут все було так як зараз. Палати митрополита збудовано у 20-і роки ХІХ ст., а розкопки свідчать, що з південного боку, прямо навпроти фасаду палацу, були мури із в”їзною брамою, виявлені випадково під час земляних робіт у 2002 році. Розкопані після цього археологами залишки брами можуть побачити зараз усі бажаючі:
Через браму митрополичого палацу (в арці брами є входи до музею та до церковної крамниці) потрапляємо на територію Лаври. Затишне подвір”я, посередині якого гордо височить неприступна красуня-церква:
Вже перший погляд на церкву дає зрозуміти, що це не просто церква, це справжнісінька фортеця!!! Про це свідчать і численні бійниці для стрілкової зброї як у фризі самої церкви, так і всюди у стінах та наріжних вежах монастиря:
Заходимо в храм (дотримуючись вимог оголошення про заборону зйомки у храмі, вимикаємо фотоапарат. Шкода, але...), і розглядаємо розпис. Схоже на древній, хоча, пізніше у буклеті прочитали, що його виконано на початку 20 ст. Сам храм усередині значно менший, ніж видається ззовні - дається взнаки товщина стін (не забули? - справжня фортеця!!!).
Галерея у внутрішньому дворі монастиря використана для „габаритних” музейних експонатів.
Тут і різноманітні хрести-розп”яття...
...і дзвони різних років...
і копія надгробка Ванька Лагодовського (оригінал зберігається в Олеському замку):
А ось так виглядають монастирські келії - всюди все відреставровано, чистенько і доглянуто:
Попивши водички (дуже смачної!) із чудодійного джерела...
...та придбавши у крамниці невеличку копію Унівської чудотворної ікони Пресвятої Богородиці і буклет на пам”ять, вирушаємо далі. Нас чекає Свірж із його прекрасним замком.
Свірж
Виїхавши вулицями Унева на дорогу, що веде до Перемишлян, прямуємо далі, наша мета – Свірзький замок. В”їжджаємо в Перемишляни їдемо головною дорогою, наближаємось до центральної частини містечка. З правого боку автостанція, далі перехрестя і... жодних вказівників. Заїжджаємо на автостанцію, розпитуємо дорогу. Щоб вам не довелось блудити і розпитувати: біля автостанції, точніше одразу, проїхавши її звертаємо наліво (це об”їзд центру містечка, який закритий для транспорту). Стан цієї вулички просто жахливий, але за кілька метрів вона повертає направо, а ще за сотню-другу виїжджаємо на головну дорогу. Тут нам наліво. Тут дорога значно краща, але їхати нам нею недалеко. Виїжджаємо за місто і слідкуємо за вказівниками, нам потрібен поворот направо, на Бібрку і Свірж. Вказівники на місці, звертаємо і все, вперед... Далі вже звертати нікуди не потрібно буде, це буде саме та дорога, яка приведе нас до Свірзького замку. Стан цієї дороги не дуже, хоча й асфальт всюди, і вибоїн нема, але дорога досить вузька, особливо у селах, та і саме покриття не дуже рівне.
Дорогою, вже майже перед Свіржем, зупиняємося біля мальовничих скель,
...але довго тут робити нема що, і порозглядавши хвилинку-другу багатотонні каменюки, прямуємо далі.
В”їжджаємо у Свірж, шукаємо замок і... ледь не проїжджаємо повз нього. Там, де починається спуск до ставків, праворуч від дороги, у обгородженому парку в зелені дерев ховається Свірзький замок, відомий усім любителям кіно за старим радянським фільмом про Д’Артаньяна і трьох мушкетерів.
Оскільки ми з малюком і лазити через огорожу з дитячим візком нам якось не хочеться, розвертаємося і шукаємо вхід до парку. Повертаємося до автобусної зупинки в центрі села (думаю слово „центр” тут доречне :icon_rolleyes:, все таки Свірж колись навіть мав статус міста), повертаємо на вуличку, майже паралельну головній дорозі, і за сотню метрів під”їжджаємо до костелу та воріт парку.
Замок у селі Свірж вперше згадується в архівних матеріалах у 1530 році. Тоді він належав магнатам з роду Свірзьких. Проте таблиця на фасаді біля входу в замок свідчить, що збудований він у 1482 році. З того часу замок неодноразово змінював власників і перебудовувався. Вигляду (не стану!), близького до теперішнього, він набув у XVII столітті.
Здалеку замок виглядає просто чудово:
Стан його, в порівнянні з деякими іншими архітектурними пам”ятками України, дійсно, далеко не найгірший, проте, коштів на утримання замку явно недостатньо, і в цьому ми переконуємося, наблизившись до замкових мурів.
Не знаю чому, але на превеликий жаль, замок закритий для відвідувачів. Проте, через віконечко з гратами у в”їзній брамі, вдається зазирнути всередину, на замкове подвір”я, і навіть зробити фото:
Здійснення нашого наміру оглянути замок, обійшовши навколо нього, раптово обривають перші краплі дощу з чорної хмари, що досить несподівано з”явилась з-за протилежного пагорба:
Щойно ми добігаємо до воріт парку, як дощик переростає у справжню зливу. Дружина з малим встигли сховатись в машину, а я за кілька секунд, поки складав візок малого та ховав у його багажник, встиг добряче змокнути. Так і не оглянувши (на жаль) замок з боку ставка, мокрі, але заряджені гарним настроєм, позитивними емоціями та морем вражень вирушаємо додому.
Десь біля того ж Унева дощ припинився. Виїжджаємо на трасу Львів – Тернопіль і по дорозі зупиняємось у ще одному місці:
Меморіальний цвинтар вояків дивізії „Галичина” біля с. Червоне
Багато раз проїжджав повз нього. Пам”ятаю його ще з радянських часів, коли тут не було ні вказівників, ні каплички, лише хрести без табличок. З тих часів багато що змінилось у нас в державі, Зараз усе це доглянуте, надгробні хрести побілені, до них прикріплені таблички:
Посередині цвинтаря збудована невелика капличка
Меморіальні дошки на фундаменті каплички розповідають про історію та бойовий шлях 1-ї Української Дивізії УНА „Галичина”:
Ще десь за пів години, вже на Тернопільщині, потрапляємо у таку зливу, що рухатись доводиться не швидше 20-30 км на годину. Вода не просто падала краплями, вона лилась, як з відра, при цьому видимість була метрів 20, і доводилось орієнтуватися лише на габаритні вогні машин попереду та фари зустрічних. Багато хто просто з”їжджав на узбіччя і зупинявся, але я довірився своєму досвіду і обережно, не поспішаючи продовжував рух. Дощ припинився вже перед самим Тернополем, на щастя в самому місті був лише невеличкий дощик, і в тих кількох місцях, де в нашому місті під час злив на дорозі збирається вода, ускладнюючи рух і сприяючи утворенню заторів, ми не затримались. За декілька хвилин ми вже були дома, обдзвонювали друзів (і подружок - це маленький камінь в город дружини, в неї це забрало майже цілий вечір :D) і бурхливо і емоційно ділились враженнями.
Изменено: Hurricane, 17 Июль 2008 - 11:25
